Коли запитали Американську письменницю Джон Дідіон, для чого вона пише, вона відповіла: “Я пишу аби зрозуміти повністю, що я думаю, на що я дивлюся, що я бачу та що воно означає. Аби зрозуміти, що я хочу та чого я боюся.” Справді акт написання будь-чого — чи то прози, чи поезії, статті чи аналітичного тексту — це завжди акт рефлексії та фіксації. В самому процесі ми отримуємо шанс розпізнати свою істину.
Деякі форми письма, наприклад поезія, більше притаманна швидкій фіксації та вивільню певної енергії чи спостереженню. Одного разу на презентакціі своєї збірки поезії Любов Якимчук саме так охаректерозувала поезію – як швидкий спосіб закарбовування певних подій та сенсів.
Натомість есе чи аналітичні тексти — це про безкінечне редагування структури, логіки, та аргументації. При читанні свого першого черновика, ти перетворюєшся на строгого критика та на кожне речення пропонуєш контраргумент, бодай два. Та переписуєш оригінал, аби врахувати нові відтінки будь-якої теми, яку розкриваєш.
Як не письменниця додам від себе, що письмо, у любій формі, це також про вивільнення. Або якщо користуватися релігійними термінами — про сповідь. Недарма психологи рекомендують вести щоденник та вивільняти свої думки та емоції, навіть якщо все, що ти здатний написати це три сторінки одного ж того самого речення “я не знаю, що писати”. Бувають дні, коли і така мантра потрібна.
Я повернулась до письма, як способу тлумачення, звільнення, та пізнаття себе та світу з необхідності. Хоч я і любила в дитинстві писати твори та вірші, з віком моє письмо ставало все практичнішим. В університеті було сотні есе, адже, яким ще чином навчити гуманітарія думати.
Робота навчила мене ще іншої мови — мови корпорації та бюрократії. Тут вигаданих сюжетів немає, але є багато жаргону та акронімів, які з часом дуже набридають, адже всі довкола тебе розуміють, що ціль такої фразеології це насправді оминути правду аби досягнути певної мети. З приводу саме корпоративного лексикону, дуже люблю гумористичну книгу «Чому бізнесмени говорять як ідіоти: посібник тореадора» (“Why Business People Speak like Idiots: a Bullfighter’s Guide” by Brian Fugere, Chelsea Hardaway, and Jon Warshawsky).
Повертаюся до почуття необхідності. Останнім часом я живу з відчуттям, що я задихаюся від своїх власних думок. На це є дві причини: перша — це повернення депресивних та тривожних станів, яких я думала, що успішно позбулася. Депресія це гіперзациклинність на собі та прокручення влассних негативних думок, які з часом переконують тебе, що плей-лист в твоїй голові – єдиний у світі. Хто би від цього не задихнувся?
Друге — це коли думки навіть трішки врегульовуютьсся, то мій загальний стан це стан суцільного приголомшення – від подій у світі але водночас від кількості різних думок в моїй голові. Я завжди була ідейною людиною з широким спектром інтересів. Коли я не в депресії, то рівень моєї енергії зашкалює інтенсивністю: мій мозок перетворюється на пристрій для попкорну, де замість кукурудзяних баранців постійно, стріляють ідеї, думки, та запитання, які я ніколи не в змозі зібрати докупи для власної насолоди.
Отож, виходить, що чи добре чи зле, я відчуваю величезну спрагу у пізнанні та розумінні усього, що відбуваються в середині мене та довколо. Коли в депресії, то мова йде про розуміння себе та цієї хвороби. Коли здатна помічяти блактине небо, то й здатна вчитися, розвиватися та збирати свій попкорн докупи. Від цього здається окреме полегшення – дофамін здобутку.
Є пару практичних питань стосовно моєї задумки довколо формату — чому я обрала саме формат незалежного блогу? Чому вирішала писати українською не дивлячись на те, що письмово володію англійською краще? Чому вирішила публікувати анонімно. На все це є відповіді, які важливі озвучити для розуміння моїх намірів. Коли почала писати відповіді на ці запитання, зрозуміла, що вистачить на цілий окремий допис. Тому про формат буде далі.
А на останок скажу, що Дідіон почала свою відповідь на питання для чого вона пише з іншого речення, але воно, мені здається, у даному контексті більш важливе, як підсумок: “якщо мені було б дано навіть обмежений доступ до мого розуму, не було би причини писати.”
Справді, про себе та наше сприйняття усього довкола ми знаємо дуже мало.
