Вчора розговорилася з адміністраторами готелю. Дві молоді жінки, різницею у віці 12 років. Соні було шість, коли почалася війна. Не повномасштабна, а “зеление человечки” в Криму та на Донбасі. Юлі тоді, мабуть, вісімнадцять.

“Пам’ятаю, як батьки дивилися телевізор. І в 14-му і в 2022-му сказали, що ми нікуди не їдемо, залишаємося тут.” Родина місцева, усе життя прожили неподалік від Львову. Мама вчителька, тато вчився на історика, працює слюсарем.

У кавʼярню готелю відчинилися двері. Не мов леопард з двома корзинами полуниць в руках увійшла пані, розповідаючи подрузі по телефону, які ж вони соковиті та де їх купить.

Соня ніби вже знаючи замовлення наперед забила в еспресо машинку кави та збиваючи молоко продовжила свою оповідь.

“В нас в суспільстві проблема, що ми знову намагаємося приховати військових. Я виросла неподалік військового шпиталю у Львові, проходила мимо нього щодня по дорозі до школи. Військові без кінцівок звичайне явище. Зараз довколо шпиталю високий паркан. Влада вважає, що апмутовані військові ще більше травмують дітей, але я з цим не погоджуюся. У школі я грала в оркестрі та перший наш виступ був на похороні військового. Переді мною відкрита труна із залишками тіла. Розумієте ці люди віддали все, а ми їх ізолюємо, боїмося. Можливо я не права, але така моя думка. Я просто ділюся своїм враженням – мене батько вчив нікому не навʼязувати свій світогляд.”

Діти, що виросли у війні вони ж зовсім не діти…